До Луцька завітали експерти, яких варто слухати, до яких варто дослухатись і робити свої висновки – виконавчий директор Інституту демократії імені Пилипа Орлика Світлана Єременко та соціальний психолог, письменник, публіцист Олег Покальчук. Зустріч із представниками волинських мас-медіа відбулась 11 грудня в приміщенні обласного прес-клубу.

Гості поспілкувались із волинськими журналістами, а також висловили свої думки з приводу деяких питань, зокрема йшлося про проблеми сучасних мас-медіа та відповідальність журналістів в умовах неоголошеної війни. Найцікавіші їхні висловлювання Волинський інформаційний портал публікує у вигляді тез.

Світлана Єременко:

СЕРЕД регіональних медіа спостерігається дуже невтішна картина. Майже кожен п’ятий матеріал має ознаки комерційного чи політичного замовлення або неналежно маркований. Особливо залежними є державні та комунальні медіа, які перед виборами розміщували від 30 до 60% замовних матеріалів.

УПАВ професійний рівень журналістів. На шпальтах газет і сторінках інтернет-видань фактично зникли журналістські жанри: немає зарисовок, нарисів, професійних кореспонденцій, репортажів. Інтерв’ю дуже неякісні: примітивні запитання, журналісти до розмов не готуються.

ЗБІДНІЛА мова – словниковий запас журналістів зменшується. Багато в текстах трапляється помилок. Слова іншомовного походження використовуються не в тому контексті. У журналістів низький культурний та інтелектуальний рівні – вони нічого не читають або дуже мало читають. Літературу замінюють соціальні мережі.

ЗА ПОДІЇ в країні значною мірою несуть відповідальність саме журналісти. Коли агресія Росії загострилась, вони, як диверсанти, працювали в тилу, виступаючи на боці влади. Писали кричущу антимайданівську пропаганду. Стали інформаційним спецназом Партії регіонів. Причина невідповідальності журналістів полягає в низькій медіаграмотності громадян. Читачі не можуть відрізнити заангажовані публікації та інформативні. Не вміють вони і критично мислити.

МІНЯЄТЬСЯ суспільство, повинні були б мінятись і ЗМІ, але ситуація навпаки погіршилась. За три роки не було такого сплеску «джинси», як перед позачерговими парламентськими виборами цьогоріч. Дезінформували читачів навіть ті видання, яким читачі довіряють, – ЗІК та Захід.нет.

ГРОМАДЯНИ мають право знати правду й отримувати інформацію, а не дезінформацію. Для цього, відповідно до закону про рекламу, треба ставити позначку «На правах реклами» чи «Реклама».

ПРОБЛЕМА України – в тому, що події, які в нас відбуваються, коментують «совєтологи». Нема в нас фахових експертів. Не маємо ми й нормального іномовлення, на відміну, від Росії, котра витрачає на це чималі гроші. Не можемо ми нічого протиставити тому, що робить Росія. Замість того, щоб створити іномовлення, ми створюємо нікому не потрібне Міністерство інформаційної політики.

ЗА ПОДІЇ, котрі наразі відбуваються на Донбасі, вину несе все суспільство, зокрема журналісти. Але найперше – влада. Люди готові були жити в Україні та навіть розмовляти українською, але не було державної політики, державної волі, щоб це сталось. Натомість влада віддала Донбас на поталу місцевим олігархам, які виховували вболівальників футбольного клубу «Шахтар». Еліта боялась туди їхати. Ця ж небезпека може перекинутись і на інші регіони, тому журналісти мають бути відповідальними.

ПИШУЧИ про будь-які проблеми, потрібно дотримуватись Кодексу журналістської етики, стандартів журналістики. Зараз недостовірна інформація настільки заполоняє інформаційний простір, що перевіряти її необхідно, як ніколи. Не треба забувати про збалансованість інформації, центром якої повинні бути національні інтереси.

Олег Покальчук:

У ЖУРНАЛІСТИЦІ відбувались і відбуваються зміни, пов’язані зі зміною носіїв інформації та характером їхньої обробки. Щоб побачити якусь проблему, її потрібно поставити в ширший контекст. «Джинса» в Україні – це півбіди, оскільки вона жахливо неякісна.

В УМОВАХ сучасної інформаційної війни важливо знати, як працює противник. Щоб виграти війну, потрібно зрозуміти, як мислить ворог. Стратегія Росії – не Україна, її інформаційна війна насправді направлена проти Європи, США та всього світу. Україна є лише вигідною зброєю. Крім того, скуповуються регіональні європейські медіа, які мають своєрідний вплив на центральні. Створюється враження тотальності.

В УКРАЇНСЬКИХ медіа також ведеться активна робота російської агентури. Проте на принципові регіони, такі як Волинь, інформаційні вкиди відбуваються інакше: у простір випускається кілька абсолютно не пов’язаних між собою повідомлень, такий собі бінарний заряд. У сумі ці інформації породжують третю, котра викликає дискусію. Її коментує спеціально підготовлений експерт. Створюється видимість об’єктивної інформаційної картини дня. З волинянами москалі нічого зробити не зможуть, тому «підривають» інформаційно.

НАЙЕФЕКТИВНІШІ теми для передачі чутки – смерть та секс (базові інстинкти). Як це діє на ділі? Наприклад, у тестовому режимі в соцмережі вкидається інформація про коломийську дискотеку (про статевий акт між танцівницею та відвідувачем закладу. – ВІП), навздогін їй – про поганого президента. Читач сприймає першу інформацію. Канал розширюється, запихається решта повідомлень. Таких технологій існує дуже багато. Проти України працюють серйозні супротивники з багаторічним стажем, високою комунікацією.

НЕ ВАРТО нехтувати й інформацією, що поширюється на рівні чуток. Інформація дуже рідко буває випадковою. Випадково вона може лише поширитись, але завжди витікає з конкретного джерела. Кожна випадковість має прізвище, ім’я та посаду.

ЩО від українських журналістів хоче противник? Об’єктивної інформації чи другого погляду та змоги розмивати принципи, яким не можна поступатись. Проте точка зору альтернативна патріотичній – не друга, а ворожа, хоч і виглядає часто дуже гарно, цікаво та корисно.

У КРЕМЛІ не буває опозиціонерів, тим більше на волі й без охорони (про Іларіонова. – ВІП).

СЛАБКІ місця в диверсійній роботі – ті, які віддалені від лінії фронту. Проте не варто забувати, що фронт наразі перебуває всюди, адже триває війна за свідомість і ресурс. Позиція суперника: якщо ресурс забрати не можна, то його треба нейтралізувати. Росії не важливо, що відбувається насправді, головне – як це подають ЗМІ.

НЕ ПОТРІБНО журналістам драматично та панічно доносити інформацію до читачів. Не можна принижувати й власне інформаційне середовище, об’єктивуючи написане.

ЧИТАЧІВ потрібно закликати до інформаційної пильності. Потрібно вчити їх розширяти горизонти інформації. А оціночні судження – останній аргумент. Люди не сприймають у наш час словосполучення «люди повинні», тому треба давати людям можливість вибору – це як привести коня до річки, але не давати йому пити.

ПРАВДИВА інформація не є приємною, як правило, але вона корисна для людини, яка її сприймає. Натомість споживач сприймає ту інформацію, на яку має запит. Через невпевненість і страх у суспільстві краще сприймається та інформація, яка є примітивною.

ЖУРНАЛІСТИ – останній бар’єр до інформаційного вторгнення та маніпуляції мас. Тому потрібно бути такими собі Томами Сойєрами, який, фарбуючи паркан, змусив працювати на себе інших дітей. Якщо казати прямо, що правильно, а що – ні, цього ніхто не буде читати. Треба подавати інформацію патріотичного, ефективного та захисного змісту так, щоб вона була сприйнята як корисна.

ЯК писати? Треба наголошувати на героїчних вчинках наших солдатів, бо це виховує патріотизм і мобілізує суспільство. Потрібно розповідати про долі людей, які допомагають армії. Про живих треба писати. Час відходити від культу небіжчиків – традиційної української некрофілії. Треба помахати цій історії хустинкою з корабля сучасності, котрий курсує в майбутнє.

ПИШУЧИ журналістський матеріал, найперше потрібно чітко визначити свою позицію. Необхідно також спробувати змоделювати очікуваний ефект, який зумовить цей матеріал, як він вплине на політичний вибір чи сексуальну орієнтацію. Треба прораховувати кінцевий результат, що дасть змогу зрозуміти, про що варто писати, а про що – ні. Будь-яку ситуацію можна описати як комедію та як драму.

ПИШУЧИ про армію, не має морального права критикувати солдатів за зловживання алкоголем людина, котра не сиділа під «Градом». Звісно, це проблема, але про неї і так усі знають.

ПИШУЧИ про учасників бойових дій, переселенців, біженців та жертв, треба пам’ятати, що всю інформацію вони сприймають із підвищеною емоційністю. Тому треба бути дуже уважними, говорячи про таких людей. Для них увесь світ – суцільна біда. Якщо журналіст хоче цю біду примножувати, то має на це право, але є ще питання совісті та наслідків. Варто не забувати і про те, що світосприйняття солдатів, котрі повернулись, загострюється з точністю до навпаки, тому в розмовах із ними потрібен інший підхід – можна попрохати розповісти не про себе, а когось із побратимів.

СПОКУСА безпідставної критики влади не підвищує рейтинг довіри. Тут не можна діяти за принципом алкоголіка: вип’ю – і мені стане легше. Критика влади задля підняття рейтингу видання привертає увагу, але не покращує сам рейтинг. Проте це не означає, що потрібно замовчувати правду, просто наводити потрібно факти, а емоції нехай формує читач.

ЯКА економіка – така й політика. Що ж до людей у камуфляжах в стінах ВРУ, то в ситуації, коли не було нікого і нічого, ці люди рятували країну. Ніякий патріотизм ніколи не заміняв грамотність і вміння писати та читати, тому в їхній фаховості можна й засумніватись. Не варто проте забувати, що політика – це інтрига зі своїми правилами гри, тому, найімовірніше, цих наївних пацанів підставлять дуже швидко.

ЯКЩО ми обрали європейський вектор, то повинні бути готовими до скорочення пільг. Не можна одночасно захоплюватись Маргарет Тетчер і вимагати якихось пільг. Пільги – це рабство. Рабство – це гарантоване робоче місце і впевненість у завтрашньому дні. А повідомлення в інформаційному просторі про скасування пільг – це страшилки для людей, які нічого не тямлять.

Занотувала Аліна ПОДЕРНЯ

 

Відео презентації про наявність джинси  ургеіональних медіа

Джерело: http://vip.volyn.ua/articles/z-volynyanamy-moskali-nichogo-zrobyty-ne-zmozhut-pokalchuk